Історія села В’язівок
Історія села В’язівок
Історія села В’язівок
Село В’язівок Городищенського району Черкаської області розкинулось по обидва боки берегів річки Вільшанки, притоки Дніпра. Географічні координати центра села становлять 49 градусів північної широти і 31 градус східної довготи. Протяжність населеного пункту по течії річки становить близько 10 км, ширина – 3-5км.Найближчі залізничні станції: Цвітково –
Площа населеного пункту -
Кількість населення – 2333 чоловік.
Дворів – 1751.
З друкованих джерел село відоме з 1653 року. Біля села виявлено археологічні знахідки часів палеоліту,неоліту, трипільської культури ІV-ІІІ тис. до н.е./ та епохи бронзи / ІІ тис. до н.е.
В Україні є три населених пункти із назвою В’язівок: у Павлодарському районі Дніпропетровської області, у Лубенському Полтавської області і в Городищенському районі Черкаської області.
У списку українських полків, міст, містечок і сіл, населення яких було приведено до присяги на вірність російській державі у січні 1654 року, був поряд із Звенигородкою, Гуляйполем, Млієвом, Сахнівкою і Тарасівкою і В’язівок.
Село В’язівок має давню історію, яка тісно пов’язана з історичними подіями міст і сіл Правобережної України. Про перші поселення,що були на території села, свідчать речові пам’ятники давньої культури, знайдені в цій місцевості.
Про походження назви села В’язівок існує декілька версій, що їх пригадують старожили. Одна із них пояснює походження назви села від того, що ніби перші поселення були розташовані серед великих заростів дерева в’язу. Другий переказ пояснює походження назви села від в’язальних майстерень, що виробляли корзини-кошики.
Історія села В’язівок нерозривна з подіями, які відбувалися у містах і селах Правобережної України, та особливо Придніпров’я.
У 40-х рр. ХІІІ ст. цей край був завойований і спустошений ордами хана Батия. У першій половині ХІУ ст. литовські феодали, використовуючи послаблення Золотої Орди, прагнули захопити цю землю. 1342 року литовський король Казимір зробив своїми володіннями Київщину і Переяславщину. Місто Черкаси стало резиденцією гетьмана України, а черкаська земля входила до складу Черкаського староства, тож і В’язівок був у складі Литовської феодальної держави. Селяни й міщани займалися землеробством, скотарством, ремеслами – шкіряним шевським, пороховим.
У ХVст. литовські й польські магнати поширюють свої володіння, посилюють визиск селян, і крім натурального обробку вводять грошовий, захоплюють селянські землі та змушують відробляти панщину. 1447 року закріпачення селян узаконюється державою, вони чинять опір. З середини ХVст. насувається інша велика небезпека – турецько-татарська агресія з півдня, що супроводжується спустошливими набігами. Великого лиха зазнає і В’язівок, адже поблизу проходив кривавий «Чорний шлях», який витікаючи з південних степів, перейшов Шполу, тулився до Козачанського лісу, минав Топильну, В’язівок, Вільшану і далі тягнувся у північно-західну Київщину.
Військові укріплення під час селянських заворушень у В’язівку називалися стінками (від слова «стіна» - фортеця). Всередині стояли будинки козацької варти, у центрі височіла дерев’яна церква, що служила, окрім здійснення обрядів, і місцем спостереження.
Л. Покилевич у «Сказаниях о населених местностях Киевской губернии» пише, що В’язівок був містом з 8 церквами, яке було зруйноване і спалене нашестям ворога. Йдеться якраз по церкви,що височіли у військових укріпленнях. Назви цих стінок досі збереглися в найменнях урочищ – Лебединцева, Степашкова, Стеценкова, Гаївка.
1569 р. за Люблінською унією Київщина і Брацлавщина /В’язівок був сотенним містечком і входив до Брацлавського полку/ перейшли до Польщі.Територія села поділялася на сотні, а сотні на десятки. Досі збереглися назви сотень - Харенківка, Ляшівка, Вільшанський шлях, Бобошківка.
У 70-х роках ХУІІ ст. В’язівок було розорено й спалено, населення було знищене турецько-татарськими військами ,але через деякий час – знову почало заселятися.
В’язівські селяни були учасниками великого народного руху,відомого під назвою Коліївщина. Ходять легенди,що до нас приїздив сам Максим Залізняк для освячення ножів, досі збереглася назва – Гайдамацький яр.
Як бачимо, упродовж багатьох століть наші предки ростили хліб і водночас боролися з ворогами, проти гніту й поневолення. Їх нескорений дух виявився і в роки Великої Вітчизняної війни.
У кінці липня 1941 року фронт пройшов через В’язівок і фашисти окупували село. Вони вимагали поставку хліба, молока, м’яса, птиці та худоби. Мобілізовували населення на роботу, збирали теплі речі для німецької армії.
У В’язівку була організована підпільна група, яку очолював Василь Андрійович Новобранець. Група добула зброю: ручний кулемет, гвинтівку, пістолет і німецький автомат. Хлопці роздобули радіоприймач. Слухали зведення Радянського інформбюро і розповідали новини людям.
Група готувалася весною 1942 року вийти на з’єднання з партизанами, але в ніч на 22 лютого 1942 року поліція арештувала керівників В.А.Новобранця, вчителя Арсен Щасливого та Григорія Одерія.
7 лютого 1944 року в результаті безупинних жорстоких боїв військові частини 252 стрілецької дивізії звільнили В’язівок від фашистської неволі.
У боях за визволення В’язівка за неповними даними загинуло 160 воїнів Червоної Армії. На фронтах полягло 613 наших односельчан. У пам’ять про них на території села височіють два пам’ятники та Обеліск Слави.
Мальовниче село В’язівок потопає у зелені садів, лісів, палає у багряних вогнях квітників. Свої віти верби красують над водою, а біля села – широкі поля. Серед цієї краси живуть і працюють наші односельчани. Хочеться згадати Сиченка Петра Кириловича, який довгий час працював головою колгоспу. Розпочату ним справу продовжив Скічко Олександр Микитович.
Відомим вихідцем з В’язівка є Сало Василь Прокопович, котрий працював у Міністерстві будівництва.
Вихідцем із нашого села є Власенко Володимир Максимович, який майже 30 років очолював Білоцерківський державний аграрний університет, відомий вчений у галузі ветеринарної хірургії, доктор ветеринарних наук, професор, академік УААН, заслужений працівник вищої школи України, член колегії Державного департаменту ветеринарної медицини України.
Пишаються односельчани Карасем Миколою Федоровичем – хірургом міської лікарні №3 м. Черкаси.
В свої молоді роки досягнув успіху Кучер Микола Федорович, який очолює Мліївську станцію садівництва ім. Л.П.Симиренка, кандидат сільськогосподарських наук.
Сьогодні на В’язівських землях успішно працюють такі підприємства: філія ПрАТ «Райз - Максимко» /директор Мироненко Михайло Ілліч/, фермерське господарство «В’язівське» / директор Ґава Володимир Іванович/, нерестово-виросне господарство «В’язівське»/ директор Задорожній Євгеній /, ветеринарна дільнична лікарня /головний ветлікар Харенко Олександр Іванович/, приватні підприємці.
На території села працюють: сільська рада – сільський голова Шабадаш Наталія Олексіївна; дільнична лікарня – головний лікар Писанець Ліна Михайлівна, В’язівська ЗОШ І-ІІІ ст. – директор Пилінко Людмила Миколаївна, дитяча установа «Пролісок» - завідуюча Говрас Ніна Григорівна, сільський центр культури і дозвілля – директор Огілько Василь Васильович.
Для послуг односельчан працюють дві аптеки, магазини, філія Ощадбанку, пошта.
В.І.Чухрій. Історія села В'язівок.
Середина ХІХ століття.
В селі В'язівок під час засухи старі люди йшли до вдов і просили їх, щоб вони пішли на кладовище до могил, де поховані утопленики й лили воду на їх могили, там же молились щоб ішов дощ. А також збирали по 1карбованцю з хати на те, щоб батюшка з церковним хором йшли до кринички на Чаплині і там молились щоб йшов дощ.
Тетяна Цимбалюк розповіла про звичай на Вінничині…
Якщо хтось у Великодний тиждень будував тин біля хати то мов довго дощу не було. Тому збиралась громада села і йшли до власника тину і заставляли розібрати тин. Якщо він не погоджувався, то самі розбирали, а потім йшов дощ. А Галина Чухрій розповідає, що прабаба Марія говорила їй коли йшов дощ, щоб виходила на подвір'я плигаючи на одній нозі приказувала:
″Іди, іди дощику, зварю тобі борщику
В полив'яному горщику,
Тобі каша мені борщ
Щоб ішов густіший дощ″.
Прабабі Марії було вже на той час білше як дев'яносто років.
Якщо була гроза то брала з хати рогача, кочергу і клала їх навхрест попереду хати і читала молитву. Поки здоров'я позволяло – то пішки ходила в Київ до лаври очищати душу і тіло від скверни. Зимою могла вийти на подвір'я без взуття. Пожила більш як сто років.
Окупанти теж плакали.
До Великої Вітчизняної війни дядько служив у Червоній армії привіз мені будьонівку. Я постійно бігав в ній. В однолітків будьоновки не було то мені було великим задоволенням носити її. А десь уже весною 1942 року запримітив мене молоденький німець і поманив пальцем до себе. Він зірвав з мене будьоновку, вирвав з неї зірку і викинув в бур'ян, а будьоновку повернув мені. Коли німці тікали із В'язівка – один німець похилого віку підійшов до нашого дитячого гурту, обняв двох моїх однолітків і заплакав. На лівій руці показав три пальці і промовив: ″Драй кіндер хауз″ - в перекладі – він батько трьох дітей. В цей час снаряд ″Катюші″ розірвався в протилежному боці села. Він мабуть розумів що більше своїх дітей може й не побачить. Це було вже перед самою Корсунь – Шевченківською операцією.(Розповідь жителя с. В'язівок Кучер Івана Миколайовича).
Я зразу не повірив що ″Катюша″ стріляла по селу, але коли вже в 1986 році побачив залишки ям від реактивного снаряду на городі по вулиці Петровського, то почав розпитувати старожилів. І вони підтвердили - по селу були випущені два снаряди (ніхто з В'язівчан не був убитий), а німці бігли по селу у спідній білизні на ходу одягаючись.
Післявоєнні роки.
В післявоєнні роки в селі В'язівок ходили агенти фінустанови попід кожну хату і заставляли підписуватись на облігації державного займу.
Колгоспники працювали в колгоспі на трудодень, тому не мали коштів щоб викупити зразу облігації. В кінці року, коли були відомі результати господарювання, то інколи на трудодень припадало по декілька копійок. Агенти подавали списки колгоспників в контору колгоспів в яких були прізвище, ім'я та по батькові колгоспників і з них вираховувались гроші за облігації. А були ж роки і неврожайні, тому виплати переносились на другий рік. І хоч офіційно підписка була добровільна, на практиці це було зовсім по іншому. Крім агентів які агітували за підписання ″позики″ - так в народі називали облігацію – залучались сільські ради, керівники колгоспів, обліковці. Тиск на населення був шаленний: кожен громадянин держави повинен допомогти в розбудові країни. Люди втрачали надію що держава викупить їх, тому деякі попалили облігації, а ті хто зберіг протягом десятиліть отримали певну суму грошей.
З 1961 року облігації держзайму зробили трьохпроцентні, і це були дійсно добровільні облігації. Односельчанка Коршак Ганна Мифодіївна розповіла, що її брат Петро працював вчителем в педагогічному училищі і отримував 300 крб. заробітної плати і мусив підписуватись на таку ж суму облігації позики. З розповідей старожилів дізнався, що доходило до абсурду. Солдати повертались з фронту і йшли на роботу в колгосп. Крім військової форми нічого на мали ще й підписуйся на позику, а якщо не хотів підписуватись то говорили: ″Підеш на Соловки″. Трьохпроцентні облігації громадяни купляли добровільно, тому що можна було ще й виграти певну суму грошей. Тираж виграшів опублікували в газеті. Вже після грошової реформи держава почала гасити облігації держ. займу, а тому вартість облігації зменшилась в десять разів. Так за 100 карбованцеву облігацію виплачували 10 карбованців.
50 – ті роки
В центрі села В'язівок був сепараторний пункт, куди звозили молоко з молочно – товарних ферм обох місцевих колгоспів. Селяни також здавали своє молоко, тому що їм був доведений продподаток до кожної оселі по здачі молока 120л, м'яса 40 кг, та яєць 150 шт. М'ясо і яйця селяни здавали в В'язівське споживче товариство, а воно відправляло в м. Городище. Сепаратори приводились в рух бензиновими двигунами ЗІД - 4; 5. Після сепарації молока сливки в бідонах обкладали льодом у чанах. Після охолодження відправляли в м. Городище. Лід заготовляли зимою, звозили його у велику траншею яка знаходилась поруч з сепаратним пунктом, і накривали великим шаром соломи щоб він у теплу пору року надійно зберігався. На сепараторних пунктах певна кількість перегону скислялась. Сир тонко розкладали на стелажах в сонячну погоду і висушували його. Цей козеїн використовувався в легкій промисловості. З часом сепараторні пункти були закриті і колгоспи молоко охолоджували до певної температури на охолоджувальних установках і потім молоковозом відвозили до Городищенського молокозаводу, а звідти привозили певну кількість перегону для маленьких поросят СТФ. На В'язівському сепараторному пункті працювали: завідуючий, лаборант, їздовий і технічка. Лаборант кожного дня виміряв жирність молока яке поступало від ферм і селян. Після розвалу сільськогосподарських колективів молокозаводи почали приймати молоко від селян. Заготовачі їздили вранці по селу молоковозами і приймали молоко. Безгрошів'я заставляло селян здавати молоко, хоч собівартість молока була вища заготівельної ціни.
З часом, внаслідок старіння населення села, кількість корів катастрофічно зменшилась. І тепер уже рідко побачиш молоковоза в селі, інколи проїде бортовий УАЗ з невеликою поліетиленовою бочкою.
Пам'ятники історії та культури.
25 лютого 2014 року відбулась сходка села В'язівок по питанню знесення пам'ятника Леніна. Вирішили зняти пам'ятник Леніна.
Через два роки був зроблений і встановлений бюст Т.Г.Шевченка.
В.І.Чухрій.
В'язівок, 2020 рік.
